ВІВЧАР З ДІДА-ПРАДІДА - 12 Березня 2013 | РАТНЕ ПОРТАЛ
Інтернет провайдер БІТ
ВІВЧАР З ДІДА-ПРАДІДА

 Вигідно займатися вівчарством чи не вигідно,  але у Височному вівці тримають у кожному п’ятому дворі. Статистично їх нараховується  212 у 47 господарів, хоча, я думаю,  ця цифра  значно більша. Бо у нас так уже заведено: показувати трохи менше, аніж маємо.  Всього ж у районі станом на 1 січня нинішнього року нараховувалося 897 овець. Зрозуміло, що ця галузь відживає, інакше в таких умовах і бути не може, адже нині, на дивину, ні на шкіри овець, ні на вовну, незважаючи, що це натуральна та ще й лікувальна сировина, немає ціни.
Про вівчарство і проблеми, пов’язані з ним, наш кореспондент розмовляла з височненським вівчарем Іваном Павловичем Карпіком, якому нещодавно виповнилося 70 років. А 50 з них - він вівчар. Хоча вівці у господарствах  його роду з діда-прадіда, і доглядати йому за ними довелося ще з ран-нього дитинства.
- У нас раніше у селі багато хто тримав вівці, - розповідає Іван Павлович. - Тепер з кожним роком їх кількість зменшується. Якщо раніше в табуні нараховувалось  600-700 голів, то тепер всього 200-250. У середньому тримають по 5-10 голів, лише окремі хуторяни більше, навіть по 50.
Поцікавилась у  чоловіка, скільки тримає він.
- Маю дорослих дев’ять, і ягнята є. А тримав раніше найбільше 60 голів.
- Чому так відчутно зменшили стадо, хіба тримати вівці важко?
- Та ні, не важко. Пасемо їх у стаді, за десять овець відпасуємо один день. І пасти є де, і сіно заготовляти є де, та ще й не тяжко, бо тепер все механізовано.  Але правда в тому, що тепер вовна майже нікому не потрібна, а шкіри й поготів. По вовну приїжджають десь раз у рік, а то й через рік, підприємці з Луцька, платять за кілограм три гривні. А кілограм буде або й не буде з однієї вівці. Та ще ж тую вівцю і постригти треба. Я сам не стрижу. Раніше дружина цим займалася, та вона померла, і вівці стриже невістка. Заготівельники брудної вовни не беруть, не беруть і такої, яку попрали. Вони й шкіри купляють, але мало хто з селян продає їх.
- Чому? Шиють кожухи?
- Та ні. Кожухи ми то маємо, але  майже не одягаємо їх. У них робити не дуже будеш, бо важкі. А біда в тому, що за одну шкіру платять всього дві гривні. А її і доглянути треба, посолити  – на сіль майже стільки витратиш, як заробиш. То ж шкіри віддаємо собакам.  Лише деякі господарі продають, і то в тих випадках, у кого весілля чи ще якась бесіда, коли ріжуть по п’ять чи більше овець разом.  А раніше  шкіри у ціні були, багато чого за них навіть і придбав до хати. У ціні були і вовна та м’ясо. М’ясо раніше живою вагою продавав, гроші клав на книжку у банк, але  вони пропали – ось таку вигоду з вівчарства мав. А м’ясо з овець споживаємо самі, можна сказати, що його у нас досхочу. Садимо картоплю чи копаємо її, або ще щось робимо чи святкуємо – зарізали вівцю, і вже є що споживати, чим людей шанувати. Але, думаю, у недалекому майбутньому  мої діти тих овець тримати не будуть. І не лише мої. Люди потроху касують їх, стадо меншає і доводиться частіше пасти. А з тими заробітками, що маємо, то й не здивуюся, що з часом вівці зовсім зникнуть у селі.
- Ціни немає на сировину з овець, зате, напевно, вовняні жилетки маєте, шкарпетки, одіяла?
- І жилетки є, і шкарпетки, а ось одіял немає.  Мало хто шиє їх у нас. Якось ніхто дороги не проклав до хороших спе-ціалістів по виготовленню вовняних одіял. Чув, що добре  їх шиють у Рожищі, але з наших людей, думаю, ніхто туди не їздив. А прясти уміють лише старші жіночки. Вони і  попрядуть вовну, і жилеток та шкарпеток зв’яжуть, а молоді люди зв’язати-то, можливо, й зв’яжуть, а ось прясти не вміють.
- Іване Павловичу, Ви говорите, що вівці тримають особливо по хуторах. Якось раніше чула, що село Височне і колективізація не взяла. Багато у Вас хуторів?
- Багато. Сіл лише чотири: Височне, Береза, Вижичне та Витень, а хуторів із десять є, а то й більше. Колись, у часи колективізації, пробували із хуторів людей переселити у Височне. Та не вдалося. Навіть ті, хто переїхав, а їх було небагато, через трохи часу назад повернулися на свої дворища. Колективізація дійсно їх не взяла. Я сам народився у селі і на хуторі жити не хотів би. А ось ті, хто там народився, живуть, і, напевно, щасливі, що на хуторі. Їм і вівці тримати легше, аніж тим, хто проживає у селі.
Розмовляючи з вівчарем, побачила у його хаті цілу в’язку кошиків. Виявляється, дід їх сам плете, і не тільки їх, а й коші на вози, навіть неньки для дітей уміє робити, в яких годувалися не лише його діти, а й внуки, а тепер уже правнуки. А має Іван Павлович 4 дітей, 12 внуків, 10   правнуків. Нещодавно усі вони, інші родичі, зійшлися та з’їхалися у Височне на ювілей до батька, дідуся, прадідуся,  щиро вітали його з 70-літтям, і, зрозуміло, споживали разом із всякою-всячиною і м’ясо з овець.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ

Читайте також